ЧАСТИНА 3. Розділ 6

Перший суботній день осені видався напрочуд погідним, ясним, сонячним і мовби наповненим небесною блакиттю. У свіжому, напоєному пахощами пізніх квітів вранішньому повітрі пурхали різнобарвні красунчики-метелики, щосили тріпочучи крильцями, роїлися надокучливі дзижчалки-комарі, привітно витанцьовували цокотухи-мухи, гулко кружляли пузаті джмелі і трутні, видивляючись яскраві місця на чорнобривцях. Сповнене красивими, мінливими та безкінечними барвами життя сонце розцяцьковувало в натуральні кольори садки, луки, береги і ліси, ніжно пестило землю, зігріваючи лагідним теплом прив’ялі трави. Непорушно стояли височенні старезні тополі, крислаті верби, молоді берізки. Їхнє листя навіть не поворухнулося, не зашелестіло. Надзвичайно гарна днина створювала ілюзію, ніби літо не скінчилося і триватиме ще довго, можливо, цілу вічність…

Традиційно цього дня у Брусилові проходив ярмарок, на який ще звечора звідусюди посунув народ: селяни з навколишніх сіл, купці та продавці з близьких і далеких волостей, київські фабриканти і крамарі. Їхали і кіньми, і волами, і коровами. Путівцями, короткими лісовими дорогами і містечковими вулицями безперестанку тяглися валки бричок, колясок, гарбарок і возів, забитих мішками, корзинами, тюками, клітками з різною живністю та поприв’язуваною ззаду худобою. А між ними — піші базарувальники, обвішані вузлами, торбами, кошиками, ситами, макогонами, ложками та іншим причандаллям. Усі шляхи, проходи, провулки і навіть подвір’я будинків були заповнені людьми. Навколо плило ціле море людей, немов прийшлі зі всього світу на день переселялися у невелике, затишне і зазвичай малопримітне приполіське містечко.

Брусилівський базар здавна зажив собі слави одного з найбільших торговельних центрів Київської губернії. Тут цінність привезеного на сезонні ярмарки була навіть більшою, ніж у повітовому Радомислі. А все почалося 1585 року, коли польський король Стефан Баторій дарував власникові Брусилова Яцькові Бутовичу привілей, яким надав містечку магдебурзьке право, а жителям дозволив мати по одному ярмарку на рік i торг щотижня. Відтоді як бджоли на мед зліталися торгівці до Брусилова на ярмарок, навіть інколи приїздили з далеких країв і чужих земель. Цьому також сприяли головні сухопутні дороги, які розлогим мереживом, немов павутинням, обснували старовинне містечко.

Донедавна торжище розміщувалося у центрі, навпроти Вознесенської церкви, при головній міській площі, яка у торгові дні відразу покривалася різнобарвними шатрами й нашвидкуруч зведеними крамницями. Але на початку нинішнього століття воно вже не могло вмістити всіх охочих до крамарства та комерції. Тоді власник містечка російський генерал Олексій Синельников надав під торжище широкий вигін, зарослий кущуватою травичкою і бур’янами, з дикими піщаними кучугурами аж до самого брусилівського забаштинського лісу. Битим Івницьким гостинцем з центру сюди рукою подати, а відразу за базаром дорога ця розходиться у два боки — до інших, хоч і менш помітних гендлярських містечок — Ходоркова та Корнина.

…Звідусіль веселими грайливими струмочками стікалися до ярмарку святково вбрані люди, зливаючись на майдані перед самим входом у барвисту, вируючу, неспокійну і шумну велику живу ріку. Під акомпанемент невгамовного гамору вони пробиралися до торгових рядів, рундуків, яток, наметів і павільйонів, їхні радісні усміхнені обличчя світилися у промінні східного сонця. І в тому людському юрмиську сходилися докупи молоді й літні, заможні й бідні, селяни й містяни, місцеві й приїжджі, а серед усіх них — високі й малі, худі й гладкі, вусаті, бородаті й безвусі, чорні й русяві, білошкірі, як сметана, й засмаглі. Кого тільки тут не було! Чимчикували цілими родинами, плуталися з малими дітьми, пленталися поодинці, а ще вешталися нечисленними ватагами місцеві хулігани; промишляючи снували спітнілі волоцюги; із зарозумілим виглядом походжали довгобороді євреї в ярмулках і пенсне; чванливо, заклавши руки за спину й випинаючи здорові животи, наче на показ, прогулювалися комерсанти; рипаючи лискучими чобітьми, фланірували гетьманські жандарми; шпарко пробігали гарненькі дівчата у вишитих сорочках і з віночками на головах, сором’язливо ховаючи очі від набридливих залицяльників; дибали мандрівні старці-кобзарі з бандурами в штопаному-перештопаному дранті, ледве волочачи ноги. Базар вбирав усіх, мов річка воду, шумів, як гірський водоспад, курився ранковим туманом.

Невеликий піщуганистий пустир перед центральним входом — топтаний-перетоптаний, мов пасовище у спечні дні. На ньому купчилося найбільше базарувальників, що шуміли й гули, наче комашня. У тому натовпі, серед усього многолюддя, помалу протискуючись поміж галасливої публіки, пробирався на торжище Семен із сімейством. Еміко кожний крок давався із зусиллями — важко та натужно, бо заважав великий вагітний живіт, який непомірно випирався з-під її сорочки і налягав на довгу чорну спідницю. Голову жінки вкривала елегантно пов’язана тонка синя косинка з білими промоїнами, з-під якої її жовтувата шкіра набирала засмаглого, аж золотистого, відтінку, через що обличчям японка уподібнювалася до українських жіночок. Семен був зодягнутий по-східному: біла полотняна сорочка з широкими рукавами, фарбовані бузиною штани хакама, які віддалік не відрізнити від козацьких шароварів, високий конусоподібний з широкими крисами капелюх, який робив його помітним серед інших людей.

Батьки з братом Артемом, Ганна з чоловіком і куми Тарасуни поїхали у волость ще звечора, щоб зайняти місце для торгів. Вирушили на трьох підводах, завантажених клунками, мішками та іншим добром. Семена залишили на хазяйстві — погодувати поросят, видоїти корів, випустити курей, бо не вмів японський українець так поратися на базарі, як рідні. На дворі вже був розпал осіннього ранку, як Сумідзу-Булашенки справилися по господарству і, прихопивши ще сонного Міхайо, вирядилися в путь. Базарного майдану дісталися швидко, але потрапити на саме торговище виявилося ділом не простим. І де ж тепер у цьому здоровенному мурашнику відшукати родичів?

Гомонить, гуде ярмарковище! Безкраї ряди й незліченні вали кінської збруї — хомути, шлеї, посторонки, наритники, вуздечки розцяцьковані, дуги розмальовані, бочечки з коломаззю й дьогтем, колеса дерев’яні й залізні, і тим, і тим зносу немає, нові вози та сани; домашнього начиння — діжки й цебрики, відра й бадді, горщики й баняки, решета й тарілки, бджолині вулики та фаянсовий посуд; худоба й птиця — свиней, корів, кіз, коней, овечок і бичечків, курей, гусей, індиків, кролів… А далі — полив’яний, скляний посуд, а найбільше глиняних глечиків, що виблискували, розвішані на високих тичках; шкури вичинені та сирі, кожухи й свитки, киреї і чумарки, хустки й вишиті барвисті сорочки, рушники й накидки…

Збувалося на базарі й чимало всякого збіжжя, як-не-як селяни віджнивували. Купами та поодинці стояли вози із сіном, вівсом, хмелем, лантухами борошна, торбами круп, каменями жовтого цукру, дуплянками меду. Крамарі продавали ковбаси різних сортів, свіже й в’ялене м’ясо, рибу, відомі на всю округу здвижові раки, сіль — і дрібну чорноморську, і кам’яну закарпатську, вовну, яловиче і свиняче сало, віск, фрукти та овочі, цукерки, пряники і всякі смаколики, тютюн і фабричні цигарки. Вино та пиво лилися рікою, пригощали і знаменитою «Брусилівкою», не задарма, звичайно. І всього багато, здавалося, всього було на брусилівському базарі, всього, що душа забажає, аби гроші.

На своєму віку Семенові не раз випало побувати на ярмарках і базарах — великих і малих, близьких і далеких заморських, але такої колотнечі ніде не зустрічав — не торжище, а справжнісіньке пекло, що вирувало, кипіло, шуміло, шкварчало. Його ніздрі м’яко лоскотали духмяні пахощі яблук, груш, слив, кавунів і динь, від чого порожній зранку шлунок видавав зголодніле бурчання. Свіже ранкове повітря змішалося із запахами людських тіл і худоби, тютюнового диму й жіночих парфумів, домашніх пшеничних паляниць і смаженого м’яса, солоної риби та пересохлої глини. Він жадібно ковтав слину з присмаком п’янкого базарного трунку, чим ще більше збуджував собі апетит.

На різних кутках, нерідко заглушаючи одне одного, вигравали музики — кожний свою мелодію: хтось на сопілці витьохкував веселого комара, хтось на скрипці терликав єврейську сім-сорок, хтось на гітарі бринькав циганський романс, а хто й на гармошці пілікав краков’як. Але найбільше Семена зворушила пісня сліпого бандуриста з чубчиком-оселедцем, як у козака, що косинцем спадав на пишні густі брови, одягненого у пожовклу вишиту сорочку. Голос співака так краяв серце, ніби виривався із самих глибин його душі, щоб висловити власні почуття, розповісти про пережите. Бандуриста супроводжував малий хлопчина з блідим обличчям і благальним виразом очей, котрий тримав у руці перевернуту угору дном сіру кучму, куди торгівці й перехожі кидали якісь копійки.

Семен не міг оминути сліпого музиканта, бо до всього іншого він нагадав йому годзе — незрячих співаючих жінок-музикантів із сямісенами* у руках, яких він частенько зустрічав на вулицях японських міст. Чоловік дістав із чорного шкіряного гаманця, що висів на попрузі з правого боку, «Білет Державної Скарбниці» номіналом 50 гривень і мідну японську монету 5 рін і кинув їх у шапку поводиря. Хлопчина чемно вклонився на знак подяки й поспішив за кобзарем.

Семен підняв голову і випрямився, в галасливій юрбі серед продавців збіжжя він угледів батька, який сидів на майже порожньому возі.

— Знайшов! — задоволено прокричав чоловік. — Он вони!

— Добре, Семене, що ти такий високий, а то я думала, ми до вечора їх шукатимемо, — пожартувала Еміко.

— Привіт Михайлику! — радо привітався з онуком дідусь і махнув йому рукою. — Ходи до мене, мій маленький помічнику, — кремезний вусатий чоловік у красивому крислатому солом’яному брилі зістрибнув із воза й підхопив хлопчика на руки.

— У тебе новий капелюх? — поцікавився внук. — Такий великий…

— Оце прикупив собі, поки баба не бачила, — він поправив рукою криси бриля. — Хочеш, і тобі такий підберемо?

— Та ні, діду. Самураї носять каси, як татко, або хатімакі, а не брилі. Ти краще пригости мене чимось смачненьким.

— Бачу, ви вже спродалися? — звернувся до батька Семен.

— Майже, — втрутилася у розмову мати. — Не стільки тих торгів, як тяганини з підготовкою. Йоська Гортенберг усю пшеницю забрав. Не пам’ятаєш його? — запитала вона сина.

— Ні, — знизав плечима Семен.

— Колись у нього брали тобі темне сукняне галіфе, як модна лихоманка докотилася до нашого села, — пояснила мати. — І Ганька в нього скупляється, цьогоріч матерію на сукню вподобала та чобітки замшеві.

— Хоч не задешево віддали? — поцікавилась Еміко.

— Нормально, — погладжуючи сиві вуса, відповів тесть. — Ну, трохи скинули, не без цього. Як-не-як, гуртом брав. І чоловік Йоська добрий, нічого не скажеш.

— Авжеж, хороша людина, — підтакнула Марія Яківна.

— Чому борошно не вивозили? — прискіпливо запитав Семен.

— Як же так можна, сину? — з докором проказав Андрій Павлович і зблиснув променистими із світло-горіховим відтінком очима. — Микола Яринчин забере на пекарню, як і торік.

— Тут дорожче продають, — зауважив Семен. — Коли проходили, то бачив, як мірошники жваво торгують.

— Може, й так, але ж не чужим віддаємо, — відповів батько.

— Твоя правда, Андрію, — знову підтримала його Марія Яківна.

Їхню розмову перервав крик куми Люби, яка голосно сварила свого чоловіка Івана, поперемінно гамселячи його по плечах качалкою, яку, напевно, щойно купила. Симпатична кругловида жіночка з блакитними очима, русявим волоссям, гарного складу тіла, говірлива й всюдисуща, наряджена у красиву білу вишиту сорочку з поліським орнаментом, так захопилася відчитуванням чоловіка, так його лаяла та кляла, що нікого навколо не помічала.

— Ох, і погань! Ох, і паскудо! — кричала вона спересердя. — Всі чоловіки як люди, а ти вже встиг нализатися. Розлігся, бачите, на возі, як та корова в березі.

— Кумо, чого це ви? — звернулася до неї Марія. — Люди ж дивляться.

— Та хай йому грець! — голосно і пронизливо верескнула Люба. — Я б ще того Юзика відгамселила. Ну, дивись, попадись мені під руку, хитрий полячку, маломірко забаштинська. Ні, ви бачили таке, — вона перевела дух і трохи заспокоїлася. — Юзик воду по базару носить, за півкопійки кварту наливає. До мене кілька разів приходив. Усе крутився біля сорочок і рушників, видивлявся, ніби торгуватися збирався. Я ж то, кумо, грішним ділом подумала, що він уже назбирав собі грошей на щось путнє, а то в такому лахмітті по базару вештається, хай Бог милує. А він, засранець, видурював у таких п’яниць, як мій, грошики. З-за пазухи виймав армійську флягу зі спиртом, підливаючи його у воду. Я спочатку й не второпала, чого це мого так сушить — п’є і п’є, зараза, як та кобила. Якраз одна покупчиня накидку попросила показати. Послала Івана піднести з підводи, а від нього, пройдисвіта, за версту тхне. Чуєте, кумо, бачу, Юзик знову сюди йде, ще й цьому п’яниці підморгує. Ось тут мене й понесло…

Іван Тарасун, розчервонілий, мов запечений рак, тихенько забився у куток торгового місця, під розвішаними на стовбурах дерев рушниками. Дивився на дружину з-під лоба, кліпав на неї переляканими сірими очима, туманним поглядом проводжав людей, що вешталися туди-сюди. Притулившись до дерева, захмелілий чоловік намагався підперти голову рукою, але промахнувся і ледь не розпластався на землі. Врешті-решт, обійнявши тонку вишеньку, він почав куняти, переймом сіпаючись і здригаючись.

Семен з Еміко ще довго реготали після тітчиної розповіді, ніби нічого смішнішого в житті не чули й не бачили. До них підійшли Ганна з Петром і з подивом поцікавилися причиною такої веселості, а дізнавшись, у чому річ, і собі долучилися до комедійної вистави.

— Як твої торги, сестричко? — ласкаво запитала Еміко, вслід за Семеном називаючи Ганну сестрою.

— Добре, як ніколи. Ніби перед якимось нашестям. Ой, Боженьки, що я мелю, ще язик відсохне. Майже все розгребли, залишився лантух проса та півмішка жита.

— Дякувати Богові, праця даремно не пропала, — поважно мовив Семен, щиро радіючи за сестру.

— Ми з Петриком вже скупилися, — похвалилася Ганна рідним. — Правда, любий? — звернулася вона до кремезного чорнявого чоловіка, на півголови нижчого за Семена.

— Та хай йому грець! — відповів Петро, руки якого були зайняті великою корзиною та пузатою сіткою з харчами, а на плечах висів вінок цибулі.

— Хочу ще пробігтися по єврейських крамничках сарафан собі подивитися. Підеш зі мною, Еміко? — поспитала Ганна.

Японка ствердно кивнула головою, а потім усміхаючись подивилася на чоловіка, ніби перевіряла, чи той не заперечуватиме.

— Навіщо тобі стільки того барахла, Ганно? — сердито запитав батько, біля якого стояв Міхайо. — Тринькаєш гроші на всякі витребеньки, як той п’яниця на горілку.

— А на що мені їх витрачати? Були б діти, — сумно промовила жінка і гірка посмішка скривила кутики її рота.

— А де ж Артем? — поцікавився у матері Семен.

— Майбіть, до дівчат залицяється, — не дав сказати Марії чоловік. — Бачиш, скільки їх на ярмарку. Яких тільки краль немає.

— Ой, Андрію, дівчат багато, а чи стріне оту єдину, щоб на все життя… — забідкалася мати.

— Рано йому ще женихатися. Хай підросте, розуму трохи набереться, — різко обрубав дружину Андрій.

— Семене, тебе Федько Кисіль шукав, — тихенько, майже на вухо сказала братові Ганна.

— Де ти його бачила?

— Там, де шкури й кожухи продають. Казав, згодом підійде до нас. Чекає на брата Талимона, щоб той його підмінив.

— Та ось він уже човпе. Про вовка промова, а вовк тут, — кинула Марія Яківна, побачивши племінника.

— Будьте здорові з цим днем, родичі! — веселенько привітався отаман з Булашенками.

— Здоров, Федоре! — відказав глава сімейства.

Чоловіки по черзі поручкалися з Киселем. Він теж був одягнений по-святковому: в дорогій уставковій сорочці з викладним коміром, вишитій червоним шовком із вкрапленням синіх ниток, у полотняних широких сірих штанях з боковими кишенями, зібраних паском, у начищених до блиску хромових чоботях із срібними шпорами. Темно-синій кашкет із твердим чорним околом ледь прикривав його негусті русяві брови. Федорові очі світилися щиро і привітно, хоч кругле, з почервонілими щоками обличчя видавалося втомленим.

— Ти сам, без Уляни? — запитала тітка.

— Сам, куди їй. Хай Катерину няньчить, — випростався перед нею Федір.

Він підійшов до Міхайо й простягнув йому гривневий червінець:

— Візьми, синку, купиш собі цукерок.

— Дякую дядьку, — ввічливо відповів малий японець, зробивши низький уклін, і несміливо взяв гроші.

— А поки суд та діло, я твого батька ненадовго заберу. Поговорити нам треба, — мовив Федір до хлопця, як до дорослого.

— Ми ж збиралися купити подарунки бабусі і дідусеві, — Міхайо трохи знітився, — ну, тим, що вдома, в Японії.

— Встигнемо, синку, все встигнемо, — заспокоїв малого батько. — Не хвилюйся.

— Ходімо краще по цукерки, Михайлику, — звернувся до нього дід Андрій, міцно взявши за тоненьку ручку.

— Батьку, ви тільки його від себе нікуди не відпускайте, — схвильовано кинула навздогін Еміко, коли вони розчинялися у галасливому натовпі базарувальників. — А ти, Міхайо, ні на крок від діда!

Семен з Федором мовчки попрямували в інший бік — до північного краю базару, ближче до дороги, де зазвичай на довгих грубих мотузках попід тинами людських осель теліпалися на вітрі розвішані кожухи. Ще звіддаля відчувався запах вичинених шкур і деревію. Дбайливо перев’язані рогожами й ликом лежали паки хрому, юхти, сап’яну, тонко вичинених зелених, червоних, чорних, синіх шкір. В’їдливо й гостро тхнуло баранячими хутрами.

— Чуєш, брате, — звернувся до Семена Федір, коли вони підходили до чинбарів і шевців-кожушників. — Про тебе в нашій окрузі легенди розповідають. Кажуть, з’явився в нас Самурай, який людей від бандитів і злодіїв захищає.

— Пліткують. Бог на те й дав язик людям, щоб говорити, — усміхнено з лукавою хитринкою відповів Булашенко.

— Ну-ну, — ледь не залився реготом дивинський отаман. — З тобою товариш дитинства хоче побачитися.

— Це ж хто?

— Минка. Пам’ятаєш? — він подивився в очі Семену, ніби намагався вловити в них бодай якісь зміни, але не дочекавшись жодної реакції, перевів погляд на перехожих. — Дядька Василя, кожушника брусилівського, син. Він тепер у нас отаман Вільного козацтва.

— Авжеж, пам’ятаю. Наш покійний дід Яків з його батьком товаришував.

— Сьогодні мені Іван розповідав, як ви колись верхи наввипередки змагалися. Каже, програв тоді тобі.

— Було діло, — скромно промовив Семен.

— Чуєш, а він і досі не вірить, що це ти. Ну, що ти живий… Каже, з полону не повертаються. Їм, тобто російським полоненим, або японці секір-башка роблять, або голодні москалі на котлети забивають.

— То що, хоче пересвідчитися?

— Напевно.

— Дивися, Федоре, якийсь шпиг за тобою стежить, — тихо процідив крізь зуби Семен, розгублено блимаючи очима на молодого опецькуватого чоловіка в синій сорочці й сірих картатих штанях.

— Знаю, брате. Це Бенік Лядов. Колись працював у мене помічником у волосному писарстві. Стукачок ще той. Жалюгідна й мерзотна людина. Але мене боїться як вогню.

— Чого так?

— Коли більшовики зайшли в містечко, то мене першим вніс у список на арешт. Але поки вони їхали до Дивина, мене вже десять разів попередили. Скрізь маю своїх людей. Тієї ж ночі разом із хлопцями навідався до Бенікової хати на Соломонівці. Ще не встиг приставити лезо до горлянки цього прихвосня більшовицького, а в нього спідня білизна вже мокра. Отак… Пригрозив йому, що навіть з того світу дістану і поріжу на маленькі шматочки, а хату спалю…

Пихатий брезклий чоловік з вилицюватим лицем із відвислими щоками, широкими губами і маленькими зміїними очима, що геть запливли жиром, пройшов повз них і помітно кивнув головою вбік Федора. Від нього до нудоти тхнуло чи то парфумами, чи то легким алкоголем, а може, якимись ліками. Семен, який ішов за братом, прикрив долонею носа, ніби нічого більш смердючого в житті не нюхав.

— І справді поважає, — з глузливою посмішкою на засмаглому обличчі заявив Семен після того, як губатий сховався за його спиною. — Чим це від нього так несе?

— Якби ж то, — пробурмотів брат. — Отрутою гадючою всередині весь сходить, міг би, то вже давно мене задушив. Що-що, а прикидатися Бенік уміє. Покидьок. А тхне від нього ліками, бо батько його Маркелій — аптекар. Він також тут по базару вештається, як індик пиндючний, товстенний такий, сивий весь, одягнений у смугасті штани і червону косоворотку. За очі люди звуть його Барилом.

Семен протиснувся повз гладку селянку з довжелезною корзиною, яка щось чемно розпитувала у крамаря, і зиркнув з-за плечей Федора вперед, де вже зовсім поряд виднілася зимова одяганка — дублянки, шуби, пальта. Там на великому вовняному кожусі лежав чоловік у гарній чорній вишитій сорочці і прискіпливо споглядав, як між гендлярами никалися люди, уважно обдивлявся кожного, ніби вивчав. Здавалося, що він прийшов не продавати свій крам, а милуватися ярмарком, вигріваючи на сонці від радикуліту спину. Принаймні це такий вигляд мало збоку. Високий, худорлявий, широкоплечий, з русявим волоссям і такими самими вусами, грайливо підморгував усміхненим дівчатам і молодицям.

— Чого це ти, Іване, розлігся як кіт біля груби? — пискляво прощебетала молода струнка світловолоса панянка.

— Чекаю, Василинко, коли ж ти до мене на кожух заплигнеш, — жартома відповів Минка. — Перевірили б разом його у справі. Чи коштує він тих грошей, які я за нього прошу?

— Овва! Хочеш, щоб твоя Мартунька мені очі повидряпувала.

— Вона не дізнається.

— Та йди ти! — Василина приязно махнула в його бік рукою. — У нас такі люди, що скоро розкажуть, — із жалем промовила вона. — Не встигнеш з базару вийти, а вже вся Забашта знатиме.

— Тоді ввечері на вигоні біля калини зустріньмося, — за розмовою він ніяк не хотів відпускати від себе дівчину. — Прийдеш?

— А чому б не прийти? — її очі зазоріли ласкою, бо, напевно, як і багато інших місцевих дівчат, Василина побивалася за гарним на вроду Іваном.

Коли брати порівнялися з дівчиною, вона на радощах щось весело цвірінькнула кожушнику і вузькою добре втоптаною піщанистою стежиною миттю пустилася до виходу з базару.

Минка ще здалеку запримітив Федора і Семена. Хоч його вцілили стріли Амура, він неквапливо підвівся з належаної зимньої вдяганки й поволі пішов їм назустріч.

— То ось ти який, Самураю, — простягаючи Семенові руку, поважно сказав Іван. – Скільки ж років ми не бачилися, га? — він з цікавістю розглядав товариша дитинства, особливо його чудернацький капелюх. — Хто б міг колись подумати, що ти станеш японцем?

— Життя, друже, складне, пливуче і мінливе, — розважливо зауважив Семен.

— А проте — неповторне і прекрасне, — додав Минка, усміхаючись у русяві вуса.

— Так, Іване, — продовжив Семен. — Часом воно складається вдало, а інколи нещасливо, навіть трагічно. Буває так добре, легко, благодатно, що злітаєш високо в небо, ширяєш, як птаха, і думаєш, що так буде завжди. Але раптом налітає біда, як грізна буря, і ти падаєш на землю, стаєш навколішки до молитви, просячи у Бога захисту. Головне, друже, хай би що тобі доля готувала, завжди вір у самого себе, в свою перемогу. І йти до неї, доки є сили, а всілякі випробовування хай лише гартують твій дух.

— Складно говориш, Семене, — насупив кудлаті брови отаман брусилівського Вільного козацтва. — Але все правильно, не кожному вдається не заплутатися у складних лабіринтах життя, заглянути в його найпотаємніші закутки.

— Отож бо й воно.

— Ходімо краще в затінок, щоб очі нікому не муляти, — запропонував Іван. — Продовжимо нашу балачку про життя…

Він присів першим, сягнув до кишені, витягнув тютюн і шматок порізаної газети.

— Пригощайся, — він тицьнув махорку Семенові. — На ось, візьми, скуштуй Минчиного самосаду.

— Не курю, — спокійно відказав Самурай, і далі спостерігаючи за тим, як отаман вправно скручував самокрутку.

— Просто як твій братець!

— Хто не курить і не п’є, той здоровеньким помре, — озвався Федір після того, як почув докір на свою адресу.

Огородник смачно затягнувся. Ароматний тютюновий димок завис сизою хмаркою над головами чоловіків, ніби ніжачись холодком під старим гіллястим кленом. Він удруге затягнувся куривом на повні груди.

— Як пахне! — Іван примружив очі, ніби насолоджувався курильним дурманом. — Мо’ ще й не п’єш? — в’їдливо кинув він Семенові.

— Чому ж? П’ю, як наливають.

— Це вже по-нашому, по-козацьки! — веселий Іван жадібно робив затяжку за затяжкою.

— Ой, Іване, погублять тебе випивка та дівчата, — з жалем звернувся до нього Кисіль. — Хоч би й та краля, яка щойно очима стріляла. Від таких красунь чекай лиха.

— Хведоре, не нагнітай обстановку, — заспокійливо промовив Іван і зробив нетривку паузу. — Холостяцьке життя тим і хороше, що сам собі пан. А про Василину нічого мені не кажи. Немає у Брусилові солодшої дівки за неї.

Кисіль плюнув спересердя, зневажливо посміхнувся в обличчя Минці, а потім перевів погляд на Семена, ніби намагався заручитися його підтримкою. Проте брат був спокійним, холоднокровним і зосередженим, жоден м’яз на його лиці не затремтів, жодна жилка не тіпнулася.

— Хлопці, поговорімо про справу, — серйозним твердим голосом запропонував отаман, гасячи ногою недопалок. — Ви помітили, що коїться в містечку після Брусилівського повстання? Бачили, який терор німці влаштували селянам?

— Не сліпі, — з ноткою образи заговорив Федір.

— Як же ці капосні більшовики всіх обставили, — продовжив Минка. — Селян підбили захопити німецьку комендатуру. Ті обірванці з палицями, без зброї, пішли на кулі. Чотирнадцять хлопців молодих загинуло, а ще зо два десятки німці повісили. Самі ж більшовицькі агітатори на підході до Брусилова кудись зникли, як під землю провалилися, що й дотепер їх знайти ніхто не може, а німці ремствують, облави влаштовують. У всіх околичних селах люди тільки й гомонять про те, що тільки більшовики захищають їх від сваволі німців і гетьманців.

— Це вони вміють, — зі знанням справи з тужливою задумою погодився Кисіль. — Образа бере, що в нас ще стільки темних людей. Клюють на їхню агітацію, як той карась на макуху, вірять на слово, а головою своєю не думають. Розібратися не можуть у таких простих речах, а більшовички що, вони мастаки нацькувати одне на одного бідняків і середняків, українця на українця. Тьху, дурні, прости Господи! Тепер ось питання: після того, як німці обстріляли з гармат Карабачин, Озеряни й Осівці та спалили там зо три десятки хат, скільки ще таких безграмотних людей піде за більшовиками?

— Авжеж, — погладив русяві вуса Минка.

— Хоча в усьому цьому навіть користь для нас, — задумливо мовив Федір. — Німці полюють на більшовиків, а вільних козаків не зачіпають.

— Це вже з якого боку подивитися, — стримано відповів отаман. — Припустимо, Федьку, що повернуться червоні. Як гадаєш, скільки селян до них приєднається?

— Не знаю, — сумно мовив Кисіль. — Голота майже вся, точно.

— Політика — річ тонка, — втрутився в їхню розмову Семен. — Як тому бідному люду розібратися, хто їхній ворог? Пропаганду вести треба, поширювати свої ідеї серед широких мас.

— Так то воно, так. Але серед наших козаків бракує освічених авторитетних людей, — підкреслено сказав Федір.

— Для українців, Самураю, найзапекліший ворог — московські більшовики, — знову заговорив Минка. — Але й з гетьманцями нам не по дорозі. Скоропадський повернув до влади російських офіцерів, представників великого капіталу та поміщиків. Усе українське чуже для них.

— Важко воювати на два фронти, — зауважив Кисіль.

— Отож бо! – крикнув Іван — Треба об’єднати всі козацькі загони нашої округи в один великий. Як зорганізувався в радомисльському лісі «Курінь смерті» Олекси Соколовського з Горбулева. Я його брата Дмитра добре знаю. Разом на фронті були, щоправда, в різних полках, але звання унтер-офіцера одного дня отримували.

— Соколовські авторитетні, — і собі зробив на цьому наголос Федір. — Їхній батько Тимофій служить псаломщиком Покровської церкви, а мати католичка.

— Усе ти правильно кажеш, — дружньо підтримав Киселя отаман. — Не святі, зрештою, горщики ліплять, у наш час особистість відіграє вирішальну роль у формуванні в людей почуття довіри. При цьому зростає авторитет самої організації — козацтва нашого вільного. Ось чому прошу вас, хлопці, долучитися до мого повстанського загону: тебе, Федоре, — зі своїми козаками, а тебе, Самураю, — як відомого народного месника, за яким люди потягнуться. А хочеш, можеш і родичів прихопити.

— За мною діло не стане, — впевнено кинув дивинський отаман. — Разом усяку нечисть вимітатимемо з України.

— А ти долучишся? — дивлячись на Семена, благально звернувся Минка.

— Подумаю, — зиркнув на Івана Булашенко. — Звичайно, я не проти послужити добрій справі, але мені про родину треба піклуватися. Дружині скоро народжувати, та й додому, до Японії, скоро повертатися.

— Тільки думай швидше, — нетерпляче мовив Минка, — а то Україну проспимо!

Настала мовчанка. Огородник знову витягнув тютюн, склав цигарку й тишком закурив. Чоловіки сиділи в невеселій задумі, обмірковуючи недавню розмову, і мимоволі поштиво споглядали ярмарок, що вирував як величезний казан, у якому смачно пах козацький куліш. Нарешті дмухнув невеликий вітер, що обдував сорочки, лагідно погладжуючи ними їхні спітнілі тіла. Думки крутилися навколо одного й того ж питання, і кожний намагався знайти на нього правильну відповідь.

— Зв’язок триматимемо через Степана Нагорного, що на хуторі на околиці Брусилова живе, — з хвилюючою врочистістю повідомив Минка. — Він повідомить, коли збиратимемося, або яку іншу звістку передасть. Місце збору — дубняк у яру Забаштинського лісу. Знаєте, де?

— Знаємо, — за себе й за брата окликнувся Федір.

— Добре. А тепер, друзі, розходимося помаленьку, як і прийшли, щоб не привертати до себе зайвої уваги.

— Бувай, Іване! — потиснув отаманові руку Семен, а за ним це зробив і Федір.

— До зустрічі, козаки! — радісно попрощався Огородник і попрямував до своїх кожухів.

Поблизу торгового місця Булашенків людей було небагато. Біля воза копирсалася Марія Яківна з Артемом, дбайливо розставляючи по закутках кошики та клунки, щоб звільнити більше місця для сидіння. Семен оперся на драбиняк і став очікувати на дружину й сина.

Першим з’явився Міхайо. У нього в руці похитувався великий червоний півень-смоктунець, якого він з неабияким задоволенням облизував. За ним ішли Еміко та Ганна, їхні руки були зайняті усіляким крамом. Позаду чимчикували Андрій Павлович із зятем Петром, несучи перед собою величезні херсонські кавуни.

— Татку! Татку! — заголосив Міхайо. — А ми бачили дядька з чорним ящиком, що карточки робить, — щиро усміхався хлопчик.

— То може, підемо всі гуртом сфотографуємося? — запропонував Семен. — Га, родичі Булашенки? Буде нам усім пам’ять.

— Зажди, сину, — кладучи кавуни на підводу, попросив Андрій Павлович. — Звичайно підемо, але дозволь трохи перепочину, — розпечене повітря забивало дихання немолодого чоловіка. — Я знаю того фотографа, його зовуть Лазар Вайнбург.

— І я з вами, — жалісливо протягнув Міхайо.

— Аякже, синку. Куди ж ми без тебе, — усміхаючись, розгладив вуса Семен. — І по базару походимо, ще купимо гостинців тобі й мамі.

Радісний хлопчик ніжно пригорнувся до батька й тоненькими рученятами обняв його за шию. Теплий батьків подих приємно лоскотав розкішне чорне волосся Міхайо. І в цю мить вони обоє почувалися безмежно щасливими.

* Японський щипковий триструнний музичний інструмент.